Антон Лиссов, 26-річний хлопець із Чебоксар, пройшов шлях, який важко уявити навіть у найтемніших сценаріях сучасної реальності. Молодий чоловік, який шукав легких грошей у даркнеті, опинився в лещатах білоруських силовиків, пережив тортури, екстрадицію, тиск у російській колонії, а потім — жахи фронту під Волчанськом. Його історія, розказана в інтерв’ю незалежним журналістам, розкриває механізми вербування в’язнів на війну, хаос російської армії та ціну людського виживання в умовах безперервного насильства.
Ця розповідь не просто про одну людину. Вона ілюструє, як система перетворює звичайних хлопців на гарматне м’ясо, як пропаганда та відчай штовхають людей у прірву, і як навіть у найглибшому пеклі може спалахнути іскра опору. Лиссов вижив під завалами, серед дронів і осколків, дезертирував і тепер говорить про пережите з повільними, важкими словами — наслідки контузій.
Ранні роки та фатальний підпал у Мінську
Антон Лиссов народився в Чебоксарах, столиці Чувашії. Батько пішов із сім’ї, коли синові було сім. У 16 років він втратив матір. Залишилися лише молодша сестра та бабуся, в квартирі якої він жив на околиці міста. Грошей постійно бракувало. Хлопець цікавився мотоциклами, силовими тренуваннями, зброєю — купив навіть пістолет Макарова «для спокійного сну», але ніколи не застосовував його.
У 2021 році, шукаючи підробіток у даркнеті, Антон побачив оголошення: дві тисячі доларів за підпал машини в Мінську. Він не пов’язував це з політикою, просто потрібні були гроші. Приїхав до Білорусі поїздом. Об’єктом виявився Toyota Land Cruiser, що охоронявся. Дочекавшись моменту, Лиссов облив авто бензином і підпалив. Воно згоріло майже повністю. Власником був високопоставлений силовик — голова Комітету судових експертиз, генерал-майор Олексій Волков.
Через 11 годин Антона затримали. Разом із ним — 18-річного Захара Таразевича, якого звинуватили в співучасті. Тортури почалися відразу: мішок на голову, побої, задушливі прийоми. За словами Лиссова, до нього особисто приходив міністр внутрішніх справ Білорусі Іван Кубраков, тиснув на больові точки, бив головою об стіну. Обвинувачення спочатку звучало як тероризм — 15–25 років. Згодом перекваліфікували на знищення майна. У листопаді 2022-го Антон отримав 10 років колонії посиленого режиму. Правозахисники визнали його політичним в’язнем.
Екстрадиція, тиск у Росії та рішення піти на війну
Після вироку Лиссов попросив екстрадиції до Росії — сподівався на легші умови. Процес затягнувся: психіатрична експертиза, борги за лікування. У лікарні він зустрів білоруського художника Алеся Пушкіна — людину з неймовірним внутрішнім стержнем, яка надихала навіть у таких умовах. У грудні 2023-го Антона передали Росії. Присуд зменшили, але додали нові епізоди через знайдений пістолет і самообмову під тиском.
У колонії оперативники не давали спокою: етапи, погрози, ШІЗО. Антон зламався психологічно. У лютому 2025-го в новгородському СІЗО він підписав контракт із Міноборони РФ. «Вибір був простий: померти там або спробувати втекти», — згадував він пізніше. 6 травня 2025-го його відправили на війну.
Волчанськ: 21 день під завалами та пекло дронів
У складі 82-го мотострілецького полку, серед колишніх в’язнів, Антон потрапив під Волчанськ у Харківській області — місце інтенсивних боїв. Перший же штурм: обстріл з гранатомета, осколкове поранення в ногу. Командир відправив його одного зайняти позицію в підвалі зруйнованого будинку на вулиці Металістов.
Підвал став пасткою. Дрони з’являлися один за одним. Граната з дрона — осколки в обличчя, розбитий ніс, вибити зуби, поранена щока. Вода витікала крізь рану. Контузії, втрата свідомості, інфекція. Українські дрони панували в небі. Лиссов просив відхід по рації — відмовили. Він провів у цій могилі 21 день: самотній, виснажений, під постійними атаками. Офіційно його оголосили зниклим безвісти.
Вижив завдяки випадковості, силі волі та крихтам води. Коли його все ж витягли, стан був жахливим. Командири били, погрожували прив’язати до вантажівки під дрон. Антон відмовлявся йти в атаку. У серпні 2025-го йому вдалося втекти: під виглядом доставки провізії, автостопом через військових, таксі до Шебекіно, потягом до Чебоксар. Бабуся отримала сповіщення про зникнення.
Наслідки та рефлексії Антона
Сьогодні Лиссов у Єревані. Говорить повільно — три контузії даються взнаки. Він не приховує: ненавидить те, що бачив. Розуміє, як пропаганда обманює людей. Його історія — приклад, як система ламає слабких і використовує їх. Він шкодує про рішення піти на війну, каже, що краще було б досидіти в тюрмі.
Цікаві факти про подібні історії
– Волчанськ став символом виснажливих боїв, де дрони вирішує долю позицій.
– Дезертирство в російській армії — поширена проблема, але система намагається приховувати масштаби.
– Історії на кшталт Лиссова підкреслюють, як війна поглинає маргіналізованих людей першими.
Його шлях висвітлює глибокі проблеми: вербування «м’яса» з тюрем, відсутність підготовки, панування дронів і байдужість командирів до втрат. Антон Лиссов про війну говорить не як герой, а як людина, яка пройшла через м’ясорубку і вибрала життя. Його слова — нагадування про те, наскільки крихким є людське існування в умовах конфлікту, де держава розглядає людей як ресурс.
Ця історія продовжує резонувати, бо показує реальність за лаштунками пропаганди. Люди, які шукали легкого шляху, опиняються в лабіринті, з якого важко вийти цілим. Лиссов вижив — і тепер його голос лунає як попередження.
