субота, 22 вересня 2012 р.

З Днем партизанської слави!

22 вересня в Україні відзначають День партизанської слави. Це важлива і пам’ятна дата, адже в роки Великої Вітчизняної війни разом з фронтовиками проти фашистів відважно боролися і партизани. В часи воєнного лихоліття партизанський рух був масовим, у ньому брали участь сотні тисяч людей - від старих до малих. Вони були сильні духом і не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

В роки Великої Вітчизняної війни партизанські загони брали участь у диверсіях, виводячи з ладу обладнання та важливі об’єкти інфраструктури окупантів, збирали і передавали розвідувальні дані, інформували населення про дії радянських військ. Особливо ефективною формою партизанських дій були рейди в тилу супротивника, які відволікали великі сили гітлерівців - це було суттєвою допомогою нашим військам. Нині ветеранів партизанського руху в живих залишилося дуже мало, адже невблаганний час не стоїть на місці. Однак, чим більше віддаляються від нас трагічні роки Великої Вітчизняної війни, тим величнішими постають подвиги захисників рідної землі, і ми не маємо права забувати про історичне значення здійсненого ними подвигу.

Хочемо розповісти про комсомольчанина, для якого День партизанської слави має особливе значення. Це колишній юний партизан, а нині ветеран партизанського руху Микола Маркович Парака.

Микола Маркович родом з нашої рідної Полтавщини. Народився він понад 80 років тому в с.Черняківка Чутівського району. Перед Великою Вітчизняною війною родина Параків мешкала в с.Артемівка того ж району. Батько, Марко Степанович Парака, працював мідником, слюсарем, цеховим майстром на Артемівському цукровому заводі. Мати, Дар’я Романівна Парака, трудилася в колгоспі. Виховували трьох дітей, серед яких герой нашої розповіді був старшим. У 1941 р., коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, Миколі Марковичу було всього 10 років. Разом зі своїм батьком він долучився до партизанського загону, що діяв у Верхніх Ровнах. Цим загоном командував його рідний дядько, Іван Романович Михайлик. Партизани ховалися в лісі, жили в землянках. Дорослі ходили на бойові завдання, діти теж допомагали, виконуючи окремі доручення.

Згодом, через відсутність підкріплення місцеві партизани змушені були залишити ліси і передислокуватися в Білорусію. Разом із партизанським загоном пішов і батько Миколи Маковича. Під час одного з боїв Марко Степанович Парака загинув геройською смертю. Але то було згодом. А коли партизанський загін полишив село, то в ньому лишились шестеро хлопців, які до того часу вже набули певного досвіду партизанської діяльності. Серед тих хлопчаків був і Микола Маркович Парака, якому на той час виповнилось 12 років.

В роки воєнного лихоліття діти дорослішали рано. Багато хто з них не чекав, коли закінчиться війна, а разом зі своїми товаришами вставали до лав борців з фашизмом. Їх було багато, цих дітей, що ставали підпільниками і партизанами. Вони віддали своє здоров’я, а хто й саме життя за те, щоб інші діти могли спокійно зростати в мирний час. Юні месники збирали розвідувальні дані для наших військових частин, нищили лінії зв’язку окупантів. Ці діти були справжніми патріотами своєї Батьківщини, хоча часто і не знали цього слова. Таким був і тоді ще юний Микола Парака.

Під час бесіди з Миколою Марковичем ми дізналися, що він і його товариші-однолітки займалися знищенням фашистських ліній зв'язку. Згадуючи роки свого воєнного дитинства, наш співрозмовник сказав, що коли вони, діти, йшли на партизанські операції, то про небезпеку не думали, адже сильно хотіли допомагати Червоної Армії. І це – при тому, що малим партизанам довелося побувати в руках поліцаїв. Однак завдяки допомозі дорослих їм вдалося уникнути розстрілу. Про те, що могли загинути, хлопці навіть не вели мову проміж собою. Микола Маркович зізнався, що зараз йому страшно це згадувати, страшно навіть подумати, як вони ризикували тоді. Взимку 1943 р. під час одного з чергових рейдів по знищенню лінії зв’язку окупантів хлопці натрапили на фашистів і тоді вже 12-річного Миколу було контужено й сильно поранено, він ледве не лишився лівої руки. Лікарю-підпільщику вдалося тоді зберегти хлопцеві руку, однак це каліцтво протягом всього життя нагадує про його партизанське дитинство.

Нинішнє молоде покоління мало знає про визволення нашої рідної землі від німецько-фашистських загарбників. Для більшості юних історія Великої Вітчизняної війни – це пам’ятники та меморіали на численних братських могилах. Однак ще живі учасників бойових дій. Їх, на жаль, залишилось небагато, але вони ще тут, ще серед нас. З почуттям подяки й любові віддаємо данину поваги колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі.

0 коммент.:

Дописати коментар