Світлана Бабійчук постає як жінка, чиє життя сплітає яскраві нитки народного мистецтва, глибоке кохання та незламну волю перетворювати біль на світло для інших. Народжена 26 березня 1968 року в Курську, вона з ранніх років вбрала в себе пристрасть до фарб і форм завдяки батькові-художнику Івану Бабійчуку, а згодом стала однією з найяскравіших постатей українського декоративно-ужиткового мистецтва та символом тихої, але потужної відданості пам’яті.
Її шлях — це історія не просто дружини легендарного музиканта Андрія Кузьменка, відомого як Кузьма Скрябін. Це оповідь про художницю, яка з 1999 року є членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстриню розпису по дереву, шовку та батику, чиї роботи несуть у собі давні яворівські мотиви та авторське бачення. Після трагічної втрати чоловіка у 2015 році вона заснувала благодійний фонд, що вже понад десятиліття допомагає тисячам людей, і взяла на себе місію захищати його творчу спадщину.
Сьогодні Світлана Бабійчук залишається прикладом внутрішньої сили: вона продовжує творити, ділитися спогадами в Instagram, підтримувати фонд разом із донькою Марією-Барбарою та доводити, що справжня любов і мистецтво не зникають, а набувають нових форм — у добрих справах, у яскравих іграшках-оберегах і в непохитній вірності українській культурі.
Витоки таланту: від Курська до яворівських мотивів
Дитинство Світлани Бабійчук пройшло між двома світами — російським Курськом, де вона народилася, та українською Львівщиною, куди родина переїхала згодом. У Новояворівську вона закінчила середню школу №1, а 1990 року здобула освіту в Курському педагогічному інституті. Педагогічна підготовка дала їй не лише знання, а й уміння передавати мистецтво далі — через виставки, майстер-класи та власні твори.
Батько, Іван Антонович Бабійчук (1944–2015), професійний художник, став першим і головним учителем. Від нього Світлана перейняла любов до яскравих кольорів, чітких ліній та символіки, що корениться в народній традиції. Уже з 1999 року її прийняли до Національної спілки майстрів народного мистецтва України — визнання, яке відкрило двері до всеукраїнських та обласних виставок.
Особливе місце в її творчості посідає яворівський розпис — один із найдавніших видів українського народного мистецтва з Львівщини. Яворівські майстри споконвіку прикрашали дерев’яні іграшки та предмети побуту геометричними орнаментами, зображеннями птахів, квітів і тварин. Кожен елемент мав захисний чи побажальний зміст: коник символізував силу та рух уперед, пташка — радість і свободу, квітка — родючість і красу життя.
Світлана Бабійчук не просто копіює традицію. Вона наповнює її особистим диханням: створює дитячі яворівські іграшки — коники, колиски, візочки, пташки, коліщатка, тарахкальця, деркачі, вітрячки. Її роботи — це не лише сувеніри, а обереги, що несуть тепло рук майстрині та мудрість поколінь. Паралельно вона опанувала розпис по шовку та батик — техніку, де віск і фарби створюють плавні, майже музичні переходи кольорів. У 2006 році майстриня відкрила власні магазини на Андріївському узвозі в Києві — одному з наймистецькіших куточків столиці. Там її вироби зустрічали поціновувачів народного мистецтва з усієї України та гостей столиці.
Велике кохання: шкільні листи, скромне весілля та 21 рік пліч-о-пліч
Доля звела Світлану з Андрієм Кузьменком ще в шкільні роки в Новояворівську — вони вчилися в паралельних класах. Хлопець, який мріяв про медицину, і дівчина, закохана в мистецтво, почали листуватися, коли він пішов до армії, а вона — на курси до Львівського інституту прикладного мистецтва. Листи були щирими, сповненими мрій і планів на спільне майбутнє.
У 1991 році саме Світлана переконала батьків Андрія дати синові шанс реалізувати музичний талант на фестивалі «Червона Рута». Цей крок змінив не лише його долю, а й історію української музики. Весілля 1994 року було скромним, без пишних церемоній та обручок — за словами самої Світлани, це був ультиматум: «або завтра, або ніколи». Так почалося 21-річне спільне життя, сповнене гастролей, творчих злетів і тихої, надійної підтримки.
Світлана ніколи не прагнула софітів. Вона творила вдома, поки Андрій писав тексти, народжувала доньку Марію-Барбару 14 вересня 1997 року в Бердянську під час гастролей, облаштовувала дім на Вітряних Горах у Києві. Родина завжди стояла для Кузьми на першому місці. Разом вони подорожували, рідко сварилися і завжди підтримували українську мову та культуру — навіть у часи, коли російський шансон домінував на радіо. Світлана згадує, як платила за ефір українських пісень, щоби голос Скрябіна звучав рідною мовою.
Донька Марія-Барбара виросла й обрала медицину — закінчила Національний медичний університет імені О. О. Богомольця за спеціальністю дерматологія. Її мотивація мала особисте коріння: у дитинстві дівчинка сама мала проблеми зі шкірою. Сьогодні вона успішна лікарка-косметологиня в Києві та активна учасниця справ фонду.
Мистецтво, що звучить як пісня: техніки, символи та Андріївський узвіз
Творчість Світлани Бабійчук — це візуальна поезія, яка перегукується з лірикою її чоловіка. Якщо пісні Скрябіна поєднували глибокий філософський зміст із простою, щирою мовою, то її розписи поєднують традиційні мотиви з особистим світовідчуттям.
На дереві вона використовує яскраві, соковиті фарби та чіткі контури. Квіти, птахи, геометричні візерунки — усе це не випадково. Кожен орнамент несе оберіг: захист від зла, побажання родючості, радості та зв’язку з природою. Особливої ніжності набувають роботи на шовку та в техніці батик. Тут фарби ллються вільніше, створюючи ефект легкості та руху — ніби тканина дихає.
Магазини на Андріївському узвозі стали не просто точкою продажу, а справжнім осередком культури. Тут туристи та кияни могли придбати не масовий сувенір, а річ із душею — тарахкальце, що звучить як дитячий сміх, чи скриньку з орнаментом, який розповідає історію. Цей крок зробив народне мистецтво доступним і живим у самому серці столиці.
Випробування 2015 року: від втрати до великої справи
2 лютого 2015 року життя змінилося назавжди. Андрій Кузьменко загинув у автокатастрофі на трасі Кривий Ріг — Кропивницький. Для Світлани це був не просто удар долі — це була втрата людини, з якою вона прожила 21 рік, мріяла, творила й виховувала доньку.
Уже навесні 2015 року, менш ніж за три місяці після трагедії, вона заснувала Благодійний фонд імені Кузьми Скрябіна. Філософія фонду проста й глибока: перетворити особистий біль на системну допомогу тим, хто потребує її найбільше. Фонд підтримує дитячі будинки (одяг, іграшки, обладнання), лікарні (ліки, медична техніка), волонтерів та українських військових — особливо активно з 2014 року, а після повномасштабного вторгнення 2022-го зусилля посилилися. Донька Марія-Барбара, маючи медичну освіту, бере безпосередню участь у закупівлях ліків та обладнання для поранених.
Окрім благодійності, Світлана взяла на себе складну й важливу місію — захист авторських прав на пісні чоловіка. У 2024–2025 роках вона домоглася розгляду справи про недоплату роялті на суму щонайменше 1,5 мільйона гривень через маніпуляції з прослуховуваннями та посередницьку компанію. Справа набула резонансу й стала прецедентом для багатьох спадкоємців українських митців, які борються за справедливість у цифрову епоху.
Світлана Бабійчук сьогодні: світло, що не згасає
Минає понад десять років з дня втрати. Світлана Бабійчук не шукає нових стосунків і не виходить у центр уваги. Вона живе в тому самому будинку на Вітряних Горах, продовжує малювати, ділиться теплими спогадами в Instagram та підтримує фонд. Медіа неодноразово відзначали: після трагедії вона ніби «розквітла» — у її погляді з’явилася нова глибина й спокійна сила.
Вона відчуває присутність Андрія через містичні знаки — раптові рядки його пісень у найнеочікуваніші моменти. Це не просто спогади. Це жива нитка, що поєднує минуле й теперішнє. Донька Марія-Барбара продовжує дві родинні традиції: медицину, як і її батько за освітою, та благодійність через фонд.
Світлана Бабійчук стала берегинею не лише особистої пам’яті, а й частини української культурної ідентичності. Її яворівські іграшки нагадують про коріння, а фонд — про цінності, які сповідував Кузьма: людяність, допомогу ближньому, життя «тут і зараз». У часи випробувань для країни її приклад показує, як мистецтво й доброта можуть стати щитом і джерелом сили.
Цікаві факти про Світлану Бабійчук
- Шкільне кохання з листами: Світлана та Андрій познайомилися в паралельних класах Новояворівська. Коли він пішов до армії, а вона — на мистецькі курси у Львів, між ними почалося ніжне листування, яке стало основою майбутнього шлюбу.
- Ультиматум на весілля: 1994 року весілля відбулося за принципом «або завтра, або ніколи» — без обручок і пишної церемонії, зате з величезною любов’ю та вірою в спільне майбутнє.
- Яворівські обереги в серці Києва: З 2006 року магазини Світлани на Андріївському узвозі пропонували не просто сувеніри, а справжні твори мистецтва — тарахкальця, деркачі та яскравих коників, що несуть давні захисні символи.
- Фонд за три місяці: Уже навесні 2015 року, менш ніж за три місяці після загибелі чоловіка, Світлана заснувала благодійний фонд, який досі допомагає дитячим установам, лікарням та військовим.
- Боротьба за справедливість: У 2024–2025 роках Світлана домоглася судового розгляду справи про недоплату роялті на понад 1,5 мільйона гривень — прецедент, важливий для всіх спадкоємців українських митців.
- Донька двох традицій: Марія-Барбара закінчила медичний університет (як і батько за освітою) і стала дерматологинею, водночас активно допомагає фонду з медичними закупівлями для військових та цивільних.
- Містичні знаки присутності: Світлана неодноразово розповідала, що після втрати чує рядки пісень Андрія в найнесподіваніші моменти — ніби він продовжує підтримувати її з потойбіччя.
Світлана Бабійчук не просто продовжує жити. Вона творить нову главу української історії — главу, де народне мистецтво, рок-поезія та людська доброта переплітаються в одну міцну тканину. Її яворівські коники все ще танцюють на полицях, фонд продовжує свою тиху, але життєво важливу роботу, а пам’ять про Кузьму Скрябіна звучить у серцях тисяч завдяки її невтомним зусиллям. Це історія про те, як одна жінка зуміла зберегти світло навіть у найтемніші часи — і передати його далі.
