Павло Романович Лі народився 10 липня 1988 року в Євпаторії. З шести років він уже стояв на сцені дитячого театру «Золотий ключик», а в 33 роки його життя обірвалося 6 березня 2022-го в Ірпені під час обстрілу цивільного автомобіля з волонтерами. Між цими датами — яскрава, різнобічна кар’єра актора театру «Колесо», зірки першого українського фільму жахів «Штольня», майстра дубляжу, співака, телеведучого та людини, яка в найтемніші дні війни обрала допомагати іншим.
Його шлях — приклад того, як людина з невеликого кримського міста, у родині з корейським корінням по батьковій лінії та українським по материнській, завдяки наполегливості й таланту стала частиною культурного ландшафту сучасної України. Павло озвучував улюблених героїв голлівудських стрічок українською, співав на сцені «Фабрики зірок», грав у театрі поряд з Аною Роговцевою й навіть викладав акторську майстерність. Коли почалася повномасштабна війна, він не відійшов у тінь — приєднався до волонтерського штабу в Ірпені, координував евакуацію, розвозив допомогу й підтримував тих, хто залишився в місті.
6 березня 2022 року під час однієї з поїздок цивільний автомобіль, у якому перебував Павло разом із колегами-волонтерами, потрапив під обстріл російських військових на вулиці Пушкінській. Це був воєнний злочин проти цивільних. Тіло знайшли лише через кілька днів. Мати Павла, Марія Василівна, наполягала на правді: син не був військовослужбовцем територіальної оборони, а працював цивільним волонтером. Сьогодні пам’ять про нього увічнена в назві провулку в Києві, меморіальній стелі в Ірпінському парку та в серцях тисяч людей, які знали його особисто чи через ролі й голос.
Дитинство й перші кроки до сцени
Євпаторія 1990-х — сонячне місто з запахом моря й театральних куліс. Батько Павла, Роман Лі, музикант, а мати, Марія Василівна, — спортсменка міжнародного класу з гірськолижного спорту та хореографка. Саме вона помітила, як шестилітній син після перегляду вистави вийшов на порожню сцену, вдихнув запах фарби й лаку й сказав: «Мамочко, я хочу тут виступати». Режисер спочатку вагався, але після проби хлопчика взяли. Через пів року Павло вже грав у виставах театру «Золотий ключик».
Дитинство було активним: він працював у кримському зоопарку, доглядав тварин, займався спортом. Згодом з’явився інтерес до стрибків на батуті — Павло став майстром спорту. Ця фізична дисципліна, хореографія та природна пластичність пізніше допомогли йому на сцені й у кіно. У 17 років він уже знімався в кіно, а невдовзі переїхав до Києва, де почав нову главу.
Театр «Колесо» та прорив у кіно
У столиці Павло потрапив до трупи академічного камерного театру «Колесо». Тут він грав у виставах «Соломон у спідниці», «Будьте як вдома» (разом з народною артисткою Аною Роговцевою) та готувався до ролі в «Лісовій пісні» кримськотатарською. Театр «Колесо» славиться камерною атмосферою, де актор і глядач майже торкаються один одного емоційно. Павло відчував сцену інтуїтивно, був вимогливим до себе — репетирував вдома до фанатизму.
Кіно прийшло майже одночасно. У 2006–2007 роках він зіграв студента Дена в «Штольні» Любомира Левицького — першому українському фільму жахів. Стрічка стала культовою для свого часу, а Павло — однією з її зірок. Пізніше були ролі у «Тінях незабутих предків» (2013, Вова), «SelfieParty», «Правилі бою» (Дизель), «Зустрічі однокласників» (Костя, тренер з йоги й трохи ловелас). У 2022–2023 роках вийшли посмертно «Мирний-21» Ахтема Сеітаблаєва, де він зіграв офіцера з позивним Осіріс, а також «Егрегор» і «Смак свободи».
Кожен фільм розкривав нову грань: від драматичного до комедійного, від трилеру до воєнної драми. Павло ніколи не зупинявся на одному амплуа.
«Фабрика зірок» і шлях до широкої популярності
2000-ні роки принесли телевізійний прорив. Павло пройшов кастинги української «Фабрики зірок — 3», дійшов до певного етапу, записав пісню з Анастасією Приходько. Його помітили Костянтин Меладзе та продюсери — з’явився проєкт «Паша Лі». Телевізійна кар’єра продовжилася на каналі «Дом», де з лютого 2022 року він вів шоу «День вдома». Легка, щира манера спілкування, гумор і вміння заряджати енергією робили його ідеальним ведучим.
Голос, що оживляв героїв: дубляж
Окрема сторінка — робота актора дубляжу. Павло озвучував українською Еріка Теодора Картмана з «Південного парку», Глена Квагмайра з «Сім’янина», Фродо Беггінса в «Хоббіті», персонажів «Короля Лева», «Нікчемного Я» та багатьох інших. Він працював у студіях Le Doyen, Postmodern Postproduction та інших.
Дубляж — це не просто переклад. Це мистецтво, яке дозволяє українському глядачеві по-справжньому переживати історію рідною мовою. Павло робив це з душею: його голос був впізнаваним, живим, з характером. Пізніше він навіть викладав дубляж дітям і створив авторський курс «Акторська майстерність як інструмент самопізнання» — ділився досвідом, допомагав молодим артистам повірити в себе.
Музика, кулінарія та інші грані таланту
Павло співав і писав музику. На «Фабриці зірок» звучала його композиція. Він брав уроки вокалу, займався тілом і хореографією. Друзі згадують, що він любив експериментувати, мандрувати й ділитися досвідом. На знімальних майданчиках приносив фірмове печиво «пашалишки» за власним рецептом — це був його фірмовий жест турботи.
Він був душею компанії: відкритий, без пафосу, з легкою посмішкою навіть у складні моменти. Глибоко віруючий християнин, часто ходив до церкви — це давало внутрішню опору. Друзі кажуть: «Він ніколи не здавався». Коли справа стосувалася зростання — брав на себе відповідальність, навіть якщо спочатку вагався.
Волонтерство в Ірпені: вибір серця
З початком повномасштабного вторгнення Павло залишився в Ірпені, де жив останнім часом. Він прийшов до волонтерського штабу міської ради, що працював у Парку письменників. Координував дзвінки, друкував карти для військових (зокрема для ДУК «Правий сектор» на початку), розвозив гуманітарну допомогу літнім людям, великим сім’ям, хворим. Разом з іншими волонтерами співав, робив таблички для розвезення.
5–6 березня 2022 року місто вже перебувало під обстрілами. Волонтери ховалися в підвалах, ночували разом. Павло перед останньою поїздкою заїхав додому — принести продукти сусіду й врятувати кролика Карму. Це була його натура: турбота про живих істот навіть у пеклі.
6 березня 2022 року: правда про останній день
Вранці 6 березня волонтери вирішили заїхати додому перед евакуацією. Автомобіль з Павлом, Іриною та Тарасом Мельником рухався вулицею Пушкінською. Російські військові відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Машина врізалася в дерево. Поранених Ірину та Тараса окупанти наказали йти геть під дулами автоматів. Павло залишився в машині. Він загинув від поранень, несумісних з життям.
Слідство кваліфікувало це як воєнний злочин — вбивство цивільного. Мати Павла, Марія Василівна, неодноразово наголошувала: син не служив у територіальній обороні, а був цивільним волонтером. Ранні повідомлення іноді спотворювали факти; правда важлива для пам’яті та справедливості. Тіло знайшов волонтер Максим Шевченко через шість днів. Поховали Павла 18 березня 2022 року у Ворохті на Івано-Франківщині, де жила мати.
За два дні до трагедії він опублікував у соцмережах кадри з «Мирного-21» і написав: «За останні 48 годин є можливість сісти та світлину кинути про те, як нас бомблять, а ми посміхаємося, тому що впораємось, і все буде Україна. Ми працюємо!» Ці слова стали одним із найсильніших символів стійкості.
Спадщина, що живе далі
6 червня 2022 року Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив Павла Лі орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду матері вручили особисто.
27 жовтня 2022 року колишній провулок Московський у Києві перейменували на провулок Павла Лі. 31 березня 2023 року в Центральному парку Ірпеня встановили пам’ятну стелу біля місця загибелі — зібрали кошти колеги та небайдужі. Проводили благодійні концерти пам’яті, творчі вечори («Паша Лі. Життя одне…»). Фільми, в яких він знімався, присвячують йому та іншим загиблим.
Але найважливіша спадщина — не в камені й назвах. Це учні, яким він викладав, голоси героїв, які й досі звучать українською в мультфільмах і серіалах, спогади друзів про людину без пафосу, яка вміла підтримати й зарядити. Павло Лі показав, що талант — це не тільки сцена, а й вибір бути поруч у найважчі часи.
Цікаві факти про Павла Лі
Цікаві факти про Павла Лі
- Театральний дебют у шість років. Після перегляду вистави вийшов на порожню сцену, вдихнув запах куліс і переконав маму записати його до театру «Золотий ключик» в Євпаторії. Режисер спочатку відмовив, але після проби взяв — і за пів року хлопчик уже грав.
- Майстер спорту зі стрибків на батуті. Фізична підготовка, пластика й дисципліна допомагали йому в акторській роботі та хореографії. Він постійно вдосконалював тіло й голос.
- Фірмове печиво «пашалишки». На знімальних майданчиках приносив домашнє печиво за власним рецептом — це був його спосіб підтримати команду й додати тепла.
- Голос Еріка Картмана українською. Павло озвучував багатьох культових персонажів, зокрема Еріка Теодора Картмана з «Південного парку». Його дубляж допомагав тисячам українців по-новому переживати улюблені історії рідною мовою.
- Викладач і наставник. Створив курс «Акторська майстерність як інструмент самопізнання» й викладав дубляж дітям. Допоміг десяткам молодих артистів повірити в себе й розкрити потенціал.
- Останній вчинок турботи. За кілька годин до загибелі заїхав додому, щоб принести продукти сусіду та врятувати кролика Карму. Навіть у пеклі війни думав про інших.
- Оптимістичний пост за два дні до трагедії. Опублікував кадри з «Мирного-21» і написав про те, що українці посміхаються попри бомбардування, бо «все буде Україна». Ці слова стали символом незламності.
- Пам’ять у просторі. У Києві провулок назвали його ім’ям, в Ірпені встановили меморіальну стелу. Концерти, вечори пам’яті та згадки в нових фільмах продовжують його історію.
Павло Лі прожив коротке, але надзвичайно насичене життя. Він встиг зробити себе сам — від кримського хлопчика з театральною мрією до людини, чиї голос, ролі й вчинки продовжують надихати. Його історія нагадує: навіть у найтемніші часи можна обирати світло — творити, допомагати, посміхатися й вірити, що все буде Україна. Пам’ять про нього — це не тільки меморіали. Це щоденний приклад мужності, доброти й таланту, який не згасає.
