Мирослав Іванович Куєк прожив життя, сповнене випробувань і тихої, але наполегливої праці на ниві української культури. Народжений у повоєнному селі на Буковині, він пройшов крізь радянські репресії, заслання та особисті драми, щоби стати голосом правди в районній пресі, поетом, чиї рядки оспівували священний дар любові, та редактором, який зберігав для нащадків пам’ять про рідний край. Його шлях — це історія стійкості людини, яка не зрадила себе навіть тоді, коли система намагалася зламати.
Його публікації в газеті «Вільне життя» не раз сягали міністерських кабінетів, а редакторська спадщина охоплює десятки краєзнавчих та літературних видань. Заслужений журналіст України, лауреат літературно-мистецької премії імені Віктора Зубаря, співавтор «Книги пам’яті» жертв голодоморів — усе це про нього. Водночас він залишився в тіні гучної слави доньки, співачки Ані Лорак, хоча сам творив самобутню й глибоку культурну спадщину Буковини.
Поетична збірка «Священний дар любові», переклади італійською та пісні на його слова — усе свідчить про тонку душу, здатну бачити світло навіть у найтемніші часи. Життя Мирослава Куєка нагадує могутній дуб, що виріс на кам’янистому ґрунті: коріння глибоке, крона широка, а кожна гілка — це окрема історія мужності та любові до рідної землі.
Дитинство в повоєнній буковинській глибинці
У селі Витилівка Кіцманського району Чернівецької області 1 січня 1947 року в родині селянина-середняка Івана Григоровича Куєка народився син. Той рік видався важким: радянська влада конфіскувала в багатьох родинах поле, коня та реманент, а продовольчі труднощі нагадували про недавні трагедії. Сім’я Куєків вижила завдяки кмітливості та неповним обшукам продзагонівців. Батько, добрий господар і фронтовик, повернувся з війни наприкінці 1945-го з бойовою медаллю. Він став для малого Мирослава живим прикладом стійкості й любові до землі.
Дитинство минало серед простих сільських радощів і щоденної праці. Мати та родичі прищеплювали повагу до слова, пісні та історії. Буковинська земля, де українська, румунська та інші культури перепліталися століттями, формувала в хлопця чуйність до людських доль і краси природи. Саме тут зародилася та глибока, щира любов до рідного краю, яка пізніше проросте в поезії та журналістських рядках.
Освіта, театр і перші кроки до свободи слова
Після сільської восьмирічки 1962 року Мирослав вступив на режисерське відділення Чернівецького культурно-освітнього училища. Закінчив його з відзнакою 1966 року. Там він опанував мистецтво постановки вистав, роботи з аматорськими колективами та сценічної виразності. Ці навички стали в пригоді пізніше, коли він організовував студентський театр.
1967 року юнак вступив на історичний факультет Чернівецького державного університету, а згодом перевівся на українську філологію. Навчався на «відмінно», самотужки надолужував програму. Особливою сторінкою стала організація студентського театру філологічного факультету. Мирослав поставив виставу за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Це був сміливий вибір: класична українська драма про долю простої людини в жорстокому світі. Театр став осередком живого слова та національної самосвідомості.
Проте 1970 року його виключили з університету «за антирадянську діяльність та націоналістичну пропаганду». У ті роки, після подій у Чехословаччині та посилення тиску на інакомислення, такі звинувачення звучали часто. Для молодого чоловіка з Буковини це стало першим серйозним випробуванням системи.
Два роки на казахстанській землі: випробування характеру
Виключення означало не лише втрату навчання. Мирослава відправили на два роки заслання в Північний Казахстан. Там він працював у геологічній експедиції та кочегарив на промисловому підприємстві. Фізична праця в суворих умовах загартувала тіло й дух. Далеко від рідної Буковини, серед степів і заводських труб, він зберігав у серці вірність українському слову та культурі.
Заслання не зламало його. Навпаки, воно загострило відчуття справедливості та цінності свободи. Повернувшись 1972 року, Мирослав уже знав ціну кожному слову й кожній дії. Цей досвід став невидимою основою його подальшої журналістської та громадської позиції — ніколи не мовчати перед неправдою.
Журналістська стезя: правда понад усе
З 1972 року життя Мирослава Куєка було пов’язане з районною газетою «Радянське життя» (пізніше «Вільне життя») у Кіцмані. Він почав як кореспондент, згодом очолив відділ. Матеріали друкувалися не лише locally, а й в обласних та всеукраїнських виданнях — «Сільські вісті», «Радянська Україна», «Слово Просвіти», журнали «Україна», «Журналіст України».
Його публікації часто були гострими. Вони стосувалися проблем лісового господарства, житлово-комунальної сфери, екології та соціальної справедливості. Деякі матеріали викликали реакцію навіть на рівні міністерств УРСР. Журналіст не боявся порушувати незручні питання, відстоюючи принципи гуманізму та добра. У радянській пресі це вимагало неабиякої мужності та майстерності — говорити правду, не переступаючи межі дозволеного.
1977–1983 роки він заочно закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Це стало завершенням довгого освітнього шляху, перерваного репресіями. Член Національної спілки журналістів України, він залишався вірним професії до останніх днів.
Поезія як священний дар: творчість Мирослава Куєка
Паралельно з журналістикою розвивалася поетична душа. Вірші Мирослава Куєка друкувалися в альманахах «Молодий день», «Райдуга», «Забрость», «Барвисток». 1997 року у чернівецькому видавництві «Прут» вийшла окрема збірка «Священний дар любові». Назва точно передає сутність його лірики: любов тут — не просто почуття, а священний, зцілювальний дар, що поєднує людей, природу та вічність.
Його поезія сповнена ніжності, філософської глибини та тихого патріотизму. Вона оспівує красу буковинської землі, людські стосунки, стійкість духу. Деякі твори перекладено італійською — поет отримав диплом конкурсу «Cultura per la pace» в Мілані. На слова Куєка композитори створили пісні, які виконували професійні артисти. Це свідчення того, що його слово знаходило відгук далеко за межами районної газети.
Поезія стала для нього простором свободи, де можна було говорити про найважливіше без цензурних обмежень. У часи, коли публічне слово контролювалося, вірші залишалися чистим джерелом людяності.
Редакторська діяльність та збереження історичної пам’яті
Особливе місце в спадщині Мирослава Куєка посідає редакторська та упорядницька робота. Він редагував та писав передмови до багатьох книг: «Літературно-мистецька Кіцманщина», «Чи знаєте ви свій рідний край», «Історія Малятинців», «Дивосвіт», «Наш край», «Чому ми так називаємося?», путівники по Кіцмані та Зеленівському музею природи. Ці видання — справжня енциклопедія буковинського життя, історії сіл, традицій та видатних людей краю.
2008 року він став співавтором «Книги пам’яті» жертв голодоморів 1932–1933 та 1946–1947 років у Чернівецькій області. У 2017-му опублікував статтю «Світло печальної зірки» у книзі спогадів про Михайла Івасюка. Ця робота — частина великого процесу відновлення історичної правди після десятиліть замовчування.
Редагував книги місцевих авторів, підтримував молодих літераторів. Його діяльність у цій сфері — це справжнє служіння пам’яті та культурі Буковини. Кожна відредагована книга — це цеглина в фундаменті української ідентичності регіону.
Родина, донька та особисті випробування
В особистому житті Мирослав Іванович був одружений двічі. Перший шлюб з Жанною Василівною Линьковою подарував доньку Кароліну — ту саму, що згодом стала відомою співачкою Ані Лорак. Попри розлучення та складні фінансові обставини, батько підтримував зв’язок з дитиною. Коли мати через безгрошів’я віддала дівчинку до дитячого будинку, Мирослав приходив з подарунками та турботою.
Пізніше він одружився з Сільвією Заєць. Життя не було легким, але він завжди залишався опорою для близьких. Зв’язок з донькою зберігався роками. Батько пишався її українським корінням і тим, що вона не зрадила себе в певні періоди. Ця сторінка біографії показує людину, для якої родинні узи та людяність були не менш важливими за публічну діяльність.
Нагороди та визнання сучасників
Праця Мирослава Куєка отримала заслужене визнання. 1999 року він удостоєний Подяки Президента України. 2003-го — державної стипендії видатним діячам у галузі культури. 2007 року став заслуженим журналістом України. Лауреат літературно-мистецької премії імені Віктора Зубаря.
Колеги та читачі цінували його принциповість, глибину публікацій та щирість поетичного слова. У 2024 році, коли надійшла сумна звістка про його відхід, багато хто згадував не лише батька відомої співачки, а й самобутнього буковинського митця та громадського діяча.
Ключові віхи життя Мирослава Куєка
| Рік | Подія | Значення для життя та творчості |
|---|---|---|
| 1947 | Народження в с. Витилівка | Початок шляху в повоєнні роки, формування характеру та любові до землі |
| 1966 | Закінчення режисерського відділення училища з відзнакою | Опанування театрального мистецтва, основа для майбутньої культурної діяльності |
| 1970 | Виключення з університету та заслання до Казахстану | Випробування репресіями, загартування духу та відданість принципам |
| 1972 | Початок роботи в газеті «Вільне життя» | Старт журналістської стезі, перші публікації про правду та справедливість |
| 1997 | Вихід поетичної збірки «Священний дар любові» | Втілення поетичного таланту, визнання серед читачів та митців |
| 2008 | Співавторство в «Книзі пам’яті» голодоморів | Важливий внесок у збереження історичної правди та пам’яті жертв |
| 2024 | Смерть у Кіцмані | Завершення земного шляху, але спадщина продовжує жити в книгах, статтях та пам’яті людей |
Джерела даних: Вікіпедія, матеріали видання Bukinfo.com.ua.
Цікаві факти про Мирослава Івановича Куєка
- Він пережив штучний голод 1947 року в дитинстві. Родина Куєків уціліла завдяки неповним обшукам продзагонівців. Цей досвід назавжди залишив слід у пам’яті та сформував глибоке розуміння ціни людського життя та свободи.
- Організував студентський театр і поставив «Безталанну» Карпенка-Карого. У 1960–1970-ті роки це був сміливий акт культурного спротиву. Театр став осередком живого українського слова в університетському середовищі.
- Два роки працював кочегаром у Північному Казахстані після заслання. Фізична праця в суворих умовах не зламала його. Навпаки, загартувала характер і зміцнила відданість принципам справедливості.
- Його статті сягали міністерських кабінетів УРСР. Гострі матеріали про лісове господарство та комунальну сферу викликали реакцію на найвищому рівні. Це рідкісний приклад громадянської журналістики в радянській провінції.
- Вірші перекладено італійською та відзначено на міжнародному конкурсі. Збірка «Священний дар любові» стала предметом дослідження професора Чернівецького університету. Деякі твори покладено на музику професійними композиторами.
- Відредагував десятки краєзнавчих книг про Буковину. Путівники, історії сіл, музейні видання — усе це завдяки його праці зберігає пам’ять про історію, традиції та видатних людей краю для майбутніх поколінь.
- Був співавтором «Книги пам’яті» жертв голодоморів. У 2008 році, коли тема ще залишалася чутливою, він долучився до важливої роботи з відновлення історичної правди на Буковині.
Спадщина, що продовжує жити
Сьогодні, коли ми згадуємо Мирослава Івановича Куєка, бачимо не лише батька відомої співачки, а й самобутнього митця, журналіста та хранителя буковинської пам’яті. Його статті, вірші, відредаговані книги та громадська позиція залишаються частиною культурного ландшафту регіону. Колеги, які прощалися з ним у квітні 2024 року, говорили про «світлу душу» та людину, яка завжди відстоювала добро і справедливість.
Його приклад вчить, що навіть у найскладніші часи можна залишатися вірним собі, рідній землі та слову. Поезія, журналістика та редакторська праця Мирослава Куєка — це не просто сторінки минулого. Це жива нитка, що поєднує покоління буковинців з їхньою історією, цінностями та надією на майбутнє. Його спадщина живе в кожному, хто цінує правду, красу слова та стійкість людського духу.
