Сьогодні, 28 липня, відбудеться позапланова зустріч президента України з президентом США. Карколомних рішень чекати не варто. Найближчі чотири тижні обидві сторони зосередяться на зміцненні позицій на землі та воді. Це стосується не лише Києва й Москви, а й Вашингтона у діалозі з Іраном і Китаєм.
Фокус варто тримати на реальних діях, а не на словах. Восени з’явиться нове вікно для переговорів. Якщо домовленостей не буде, ризик ескалації зросте. Зима може стати значно важчою за попередню: Росія здатна спробувати створити гуманітарну кризу в Україні.
Експертна спільнота виходить з базового сценарію. Росія навряд чи захопить Слов’янськ і Краматорськ до кінця 2026 року. Війна перейде на 2027-й. Москва може вести бойові дії ще щонайменше рік, але витрати зростатимуть. В Україні та серед адекватних голосів у Росії посилюється розуміння ціни продовження конфлікту. Мотивація зупинити його зростає.
Козирі Росії та України
Умовним стартом підготовки до переговорів стане 20 вересня, коли лідер Китаю відвідає США. Агресія проти України — не головне питання порядку денного Вашингтона й Пекіна. Проте її вплив на енергетику, продовольство та свободу судноплавства змушує зважати.
Росія, ймовірно, покаже контроль над Костянтинівкою, просування в Олексієво-Дружківку та Дружківку. Можливі успіхи біля Лимана, на північному сході Харківщини та на східному березі Осколу. Плюс певна диспозиція на Запоріжжі. Кремль говоритиме про завершення підготовки до фіналізації «цілей СВО». Паралельно плануватиме удари по прифронтових регіонах і спробу створити хвилю біженців.
Україна підкреслює: технічно готова блокувати окупантів у Криму, перекрити Дон і Азов, обмежити судноплавство в Чорному морі. Готова вражати теплогенерацію аж до Санкт-Петербурга й Уралу, повторювати удари по НПЗ і логістиці навколо Москви. Поки цього не робить. Захоплення кількох сотень квадратних кілометрів нічого радикально не змінить на фронті. Київ не боїться продовження війни, але категорично його не хоче.
Будь-який компроміс без негайного повернення територій 1991 року, видачі злочинців і компенсацій — це поступка за рахунок жертви агресії. Історія знає такі приклади, зокрема фінсько-радянську війну 1939–1940 років. Питання — у змісті та наслідках.
Росія спочатку робила ставку на капітуляцію України. Коли план не спрацював, змістилася до компромісу за рахунок Києва з подальшим рухом до формального визнання захопленого. Україна твердо тримається позиції: жодних формальних визнань і кроків, що ведуть до втрати суб’єктності.
Казахстан балансує. Його президент залежить від Москви у військовому плані, але відчуває тиск. Астана відкриває збір гуманітарної допомоги Україні, водночас залишається важливим маршрутом обходу санкцій. Удари по російських об’єктах у Каспійському регіоні та близьких містах зачіпають інтереси Астани. Логічно очікувати дипломатичних реверансів у бік України.
До 20 вересня має сформуватися контур «усі за мир». Проте Путіну потрібна нова хвиля мобілізації. Якщо тиск зросте, провести її стане складніше. Можлива вимога взаємно відмовитися від далеких ударів. Це підвищить ціну війни для Росії. Москва натомість намагатиметься підняти ціну для України, щоб змістити точку компромісу ближче до своєї.
Ціна розподілена нерівномірно. Прифронтові регіони відчувають її вже зараз. У тилу — інакше. Потрібна якісна роз’яснювальна робота: швидкі односторонні рішення з боку України коштуватимуть дорожче. Головна червона лінія — збереження зовнішньої підтримки на рівні близько 40 відсотків оборонного ресурсу.
Ситуація залишається відкритою. Готуватися варто вже влітку.
