Сергій Сивохо пішов із життя 17 жовтня 2023 року в Німеччині від хронічної хвороби легень у віці 54 років. Його прах поховали на центральному цвинтарі в тимчасово окупованому Донецьку поруч із рідними. Дружина Тетяна померла у квітні 2026 року, а син Сава веде приватне життя.
Цей донеччанин пройшов шлях від зірки КВК і телеведучого до радника секретаря РНБО з питань реінтеграції Донбасу. Його спроби говорити про примирення викликали бурхливі дискусії, але залишили слід у культурній пам’яті України.
Сьогодні пам’ять про нього живе у старих випусках «Ліги сміху», серіалах і розмовах про те, як гумор інколи ставав містком між різними світами.
Сергій Анатолійович Сивохо народився 8 лютого 1969 року в Донецьку. Батько Анатолій Феодосійович працював інженером у місцевому науково-дослідному інституті чорної металургії, мати Світлана Олексіївна займалася освітою. У родині панувала атмосфера, де книжки з історії й фантастики стояли поруч із розмовами про виробництво. Маленький Сергій любив читати документальні есе та наукову фантастику, а вже в школі проявляв хист до пародій і дотепних історій.
Після школи він служив у будбаті, де освоїв спеціальність оператора підйомно-козлових пристроїв. Повернувшись, вступив до Донецького політехнічного інституту на спеціальність «обробка металів тиском». Пізніше здобув другу освіту — економіст-юрисконсульт і менеджмент організацій. Саме в інституті почалася його справжня історія. Команда КВК Донецького політехнічного стала для нього другою сім’єю. Там він уперше вийшов на велику сцену з музичними пародіями на Луї Армстронга, Сергія Крилова, Володимира Преснякова-молодшого та Сергія Челобанова. Глядачі запам’ятали його як «Воху» — простого, відкритого й завжди готового до жарту хлопця.
У 1990-х Сивохо вже виступав у командах «Дрім-Тім», Збірній СНД і Збірній ХХ століття. Двічі його колективи діставалися фіналу Вищої ліги КВК. Паралельно він працював на радіо, став співвласником донецької станції «Мега-радіо» і поступово перейшов на телебачення. Програми «Прихована камера», «Раз на тиждень», «Біс», «Як стати зіркою!» зробили його обличчям екрана. У серіалі «33 квадратних метри» він зіграв сусіда Сергія Анатолійовича — персонажа, якого глядачі сприймали як «свого хлопця з Донбасу».
Телебачення, «Квартал 95» і «Ліга сміху»
На початку 2010-х Сивохо переїхав до Києва. Став креативним продюсером студії «Квартал 95», працював над проєктами, які збирали мільйони глядачів. У «Лізі сміху» він кілька сезонів сидів у журі, даючи поради молодим командам. Його коментарі завжди були м’якими, з гумором, без різкості. На «Радіо П’ятниця» він вів авторську програму «Хто прийшов до Сивохо?», де спілкувався з гостями в невимушеній атмосфері.
Акторська кар’єра теж не стояла на місці. Він знімався у «Моїй прекрасній няньці», «Щасливі разом», «Богдан-Зиновій Хмельницький», дублював мультфільми. Голос і харизма робили його впізнаваним навіть без обличчя на екрані. Колеги згадували, що за кулісами він залишався тим самим «Вохою» — допомагав новачкам, жартував і ніколи не піднімав голос.
Політичний поворот і спроби реінтеграції
У 2014 році Сивохо брав участь у акціях Антимайдану на боці Партії регіонів. Пізніше він відкрито підтримав Володимира Зеленського на президентських виборах 2019-го. Сам балотувався до Верховної Ради від «Слуги народу» по 49-му округу на Донеччині, але посів третє місце. У жовтні 2019-го його призначили позаштатним радником секретаря РНБО Олексія Данилова з питань реінтеграції та відновлення Донбасу.
Саме тоді він анонсував Національну платформу примирення та єдності. Ідея полягала в тому, щоб говорити з людьми по обидва боки лінії розмежування без ярликів. Презентація 12 березня 2020 року закінчилася сутичкою з активістами. Сивохо впав, зал наповнився криками. Після цього він пішов з посади. Багато хто критикував його за заяви про «внутрішньоукраїнський конфлікт», інші бачили в цьому спробу знайти мову, яку втратили.
Після початку повномасштабного вторгнення Сивохо майже зник із публічного простору. Займався волонтерством, допомагав гуманітарними вантажами. Хвороба, яка переслідувала його з дитинства, прогресувала. У дитинстві йому діагностували бронхіт з астматичним компонентом, гормональні препарати призвели до набору ваги. У 2017 році він опинився на межі, пізніше скинув близько 50 кілограмів, але легені вже були ослаблені.
Останні місяці та відхід
Улітку 2023-го Сивохо лікувався в Німеччині. 17 жовтня вранці серце зупинилося. Причиною стала хронічна хвороба легень, ускладнена сепсисом і поліорганною недостатністю. Прощання відбулося в Києві в Жовтневому палаці. Урну з прахом за рішенням матері відвезли до Донецька. На центральному цвинтарі його поховали поруч із батьком, дідусем і бабусями. На гранітному пам’ятнику — чорно-білий портрет і напис російською: «Мне грустно, когда вы не улыбаетесь».
У квітні 2026 року пішла з життя дружина Тетяна (дівоче прізвище Решетняк). Колишня телеведуча новин на ТРК «Україна» кілька місяців боролася з онкологією. Її поховали в Києві на Байковому кладовищі. У пари залишився син Сава, народжений у листопаді 2000 року. Хлопець завжди тримався осторонь публічності, і сьогодні про його життя відомо дуже мало.
Цікаві факти про Сергія Сивохо
- Прізвисько «Воха» друзі дали йому за простоту й відкритість — «як хліб».
- У будбаті він освоїв кран і жартома казав, що міг би будувати мости не гірше, ніж у політиці.
- Першим у КВК показав повноцінну музичну пародію, яка стала його візитівкою на роки.
- У 2021 році він відкрито розповів про боротьбу з вагою та проблемами з легенями в інтерв’ю.
- Останнє фото опублікував 24 серпня 2023-го в синьо-жовтій футболці на День Незалежності.
Спадщина Сивохо — це не лише смішні скетчі чи політичні заяви. Це історія людини, яка народилася в промисловому серці Донбасу, піднялася на столичну сцену, спробувала говорити про примирення в час, коли слова ставали зброєю, і пішла тихо, залишивши після себе порожнечу. Його випуски досі крутять на ютубі, а молоді гумористи згадують, як він підтримував їх у «Лізі сміху».
У нашій практиці спілкування з людьми, які працювали з ним у різні роки, часто чуємо одне й те саме: «Він умів розсмішити навіть тоді, коли самому було важко». І саме цей дар — залишатися людиною серед шуму — робить його історію живою навіть зараз, коли фізично його вже немає.
Син Сава виростає в тіні батькової слави, але зберігає приватність. Друзі родини кажуть, що він успадкував усмішку й спокій батька. А могила в Донецьку, куди не кожен може дістатися, стала для багатьох символом того, як складно буває повернутися додому навіть після смерті.
