Війна на Донбасі спалахнула не з місцевих мітингів і не з указу про АТО. Її збройну фазу запустив загін російських бойовиків під командуванням громадянина РФ Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), який 12 квітня 2014 року захопив Слов’янськ. Сам Гіркін пізніше відкрито заявив, що саме він «натиснув спусковий гачок» конфлікту, і без його групи все закінчилося б так само, як у Харкові чи Одесі.
Ця правда спирається на хронологію подій, зізнання учасників і дані міжнародних розслідувань. Конфлікт став частиною ширшої російської агресії, яка почалася з анексії Криму і триває досі. Розуміння того, хто і як розпалив вогонь у 2014-му, допомагає відсікати пропагандистські версії про «громадянську війну».
Весна 2014 року на Донбасі пахла гаром шин і звучала російськими гаслами. Після втечі Януковича і захоплення Криму «зеленими чоловічками» у Донецьку, Луганську та Харкові почали з’являтися люди без розпізнавальних знаків. Вони займали будівлі, роздавали зброю й говорили про «референдуми». Але справжній злам відбувся 12 квітня.
Тієї ночі група з близько п’ятдесяти бойовиків, багато з яких мали російські паспорти й уже брали участь в окупації Криму, увійшла до Слов’янська. Їх вів Ігор Гіркін — колишній офіцер ФСБ, відомий під позивним Стрєлков. Вони захопили міську раду, відділок міліції та СБУ. Місцеві силовики майже не чинили опору. Наступного дня пролунали перші постріли. Загинув капітан спецпідрозділу «Альфа» Геннадій Біличенко — перша офіційна втрата українських силовиків у цій війні.
Гіркін не приховував своєї ролі. У листопаді 2014 року в інтерв’ю російській газеті «Завтра» він прямо сказав: «Спусковий гачок війни все-таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, усе б скінчилося, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося. А практично маховик війни, яка досі триває, запустив наш загін». Це зізнання згодом підтверджували й його соратники.
Українська влада відреагувала 14 квітня. В. о. президента Олександр Турчинов оголосив Антитерористичну операцію. Але до цього моменту бойовики вже контролювали ключові точки на півночі Донеччини. За кілька тижнів вони поширили вплив на Краматорськ, Дружківку, Горлівку. 11 травня провели так звані «референдуми», після яких проголосили «ДНР» і «ЛНР».
Російська пропаганда досі твердить, що це була «громадянська війна» і що Київ першим напав на мирних жителів. Факти кажуть інакше. Протести в березні-квітні 2014-го збирали сотні, іноді тисячі людей, але вони залишалися переважно мирними, поки не з’явилися озброєні групи з Росії. У Харкові та Одесі подібні спроби сепаратизму згасли без зовнішнього втручання. На Донбасі зовнішнє втручання було системним: зброя, інструктори, гроші, логістика.
Міжнародні організації швидко зафіксували російський слід. Європейський суд з прав людини пізніше визнав, що з травня 2014 року території «ДНР» і «ЛНР» перебували під ефективним контролем Росії. Розслідування Bellingcat і звіти Amnesty International документували постачання російської техніки та участь регулярних підрозділів уже влітку 2014-го. У серпні того ж року під Іловайськом українські сили зіткнулися вже не з «ополченцями», а з батальйонно-тактичними групами ЗС РФ.
Хронологія подій показує чітку послідовність. Спочатку — анексія Криму. Потім — організовані проросійські мітинги з участю громадян РФ. Далі — захоплення адміністративних будівель озброєними людьми без розпізнавальних знаків. І лише після цього — оголошення АТО. Не навпаки.
Місцеве населення опинилося в пастці. Частина підтримувала ідею «русского мира», частина — Україну, більшість просто хотіла спокою. Але коли в місто зайшли озброєні загони, вибір став жорстким. Багато хто з тих, хто спочатку співчував сепаратистам, швидко розчарувався: грабежі, свавілля, розстріли «підозрілих». Слов’янськ під контролем Гіркіна перетворився на місце, де зникали люди.
До літа 2014 року українська армія, яка на той момент була слабкою й недоукомплектованою, почала контрнаступ. Слов’янськ і Краматорськ звільнили. Бойовики відступили до Донецька. Але в серпні Росія відкрито ввела регулярні війська. Іловайський котел став трагедією, після якої стали зрозумілі масштаби агресії.
Війна на Донбасі ніколи не була внутрішньою справою України. Це була гібридна операція з чітким зовнішнім керівництвом. Гіркін і його група стали тим інструментом, який перевів політичну кризу в збройний конфлікт. Без них, як він сам зізнався, усе могло б закінчитися інакше.
Сьогодні, у 2026 році, ця історія звучить особливо гостро. Повномасштабне вторгнення 2022-го стало продовженням того, що почалося дванадцять років тому. Донбас залишається епіцентром, а питання «хто почав» уже давно має чітку відповідь, підтверджену документами, зізнаннями і кров’ю.
- Ігор Гіркін до подій на Донбасі брав участь у війнах у Придністров’ї, Боснії та Чечні. У Криму він координував дії «зелених чоловічків» і особисто вів переговори про здачу українських військових частин.
- Загін, який захопив Слов’янськ, налічував близько 52 осіб. Більшість із них раніше воювала в Криму. Місцевих добровольців у перші дні виявилося критично мало — за словами самого Гіркіна, лише кілька людей із бойовим досвідом приєдналися одразу.
- Перший бій під Слов’янськом стався 13 квітня 2014 року біля села Семенівка. Український офіцер Вадим Сухаревський відкрив вогонь зі свого БТР по атакуючих бойовиках — це вважається першим офіційним бойовим зіткненням війни на Донбасі.
- Гіркін пізніше визнавав, що сподівався на швидке входження Донбасу до складу Росії за кримським сценарієм. Коли цього не сталося, він був «у шоці».
- За даними ООН, до початку повномасштабного вторгнення 2022 року внаслідок конфлікту на Донбасі загинуло понад 14 тисяч людей, серед них близько 3400 цивільних.
Таблиця ключових дат початку конфлікту допомагає побачити послідовність без емоцій.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 20–27 лютого 2014 | Початок окупації Криму російськими військами | Перший акт відкритої агресії РФ проти України |
| 6–7 квітня 2014 | Захоплення будівель у Донецьку та Луганську, проголошення «ДНР» | Ескалація сепаратистських дій за підтримки ззовні |
| 12 квітня 2014 | Загін Гіркіна захоплює Слов’янськ | Офіційна дата початку збройної фази війни на Донбасі |
| 13–14 квітня 2014 | Перші бої, оголошення АТО | Україна починає силову відповідь на вторгнення |
| 11 травня 2014 | «Референдуми» в «ДНР» і «ЛНР» | Легітимізація окупації під виглядом волевиявлення |
Дані таблиці зібрані на основі матеріалів українських і міжнародних джерел, зокрема хронологій, опублікованих на доменах wikipedia.org та kyivindependent.com.
Російська сторона намагалася представити все як стихійний бунт проти «київської хунти». Але коли Гіркін сам визнав, що без його загону конфлікт би згас, ця версія розсипалася. Місцеві «ополченці» часто виявлялися або кримінальними елементами, або людьми, яких озброїли й підштовхнули ззовні. Справжнє керівництво, фінансування і постачання йшли з Росії.
У наступні місяці війна розросталася. З’явилися добровольчі батальйони з українського боку. Армія поступово відновлювала боєздатність. Але ціна виявилася високою: тисячі загиблих, зруйновані міста, мільйони переселенців. Донбас, який до 2014 року був промисловим серцем України, перетворився на зону бойових дій.
Сьогодні, дивлячись на події дванадцятирічної давнини, стає очевидно: війна не почалася з указу Турчинова і не з мітингів на площах. Вона почалася в той момент, коли озброєний російський загін перетнув кордон і захопив українське місто. І той, хто це зробив, сам про це сказав.
